«Шановні дорослі, під час групових і індивідуальних консультацій виникає дуже багато питань щодо правильно вибудуваного спілкування в проблемних ситуаціях . На допомогу вам можуть прийти спеціально підібрані казки або історії, розповідь яких вам допоможе розібратись з незрозумілими ситуаціями».
Психологічна служба колегіуму
Вступ
—Ви хочете краще пізнати свою дитину?
—Ви хочете стати дитині ближчими, хочете, щоб у вас було взаємопорозуміння?
—Вам здається, що у вашої дитини психологічні проблеми і труднощі?
—Вам хочеться розважити свою дитину так, щоб це приносило користь?
—Вам потрібно допомогти дитині впоратися з природними віковими труднощами?
На допомогу вам можуть прийти спеціально підібрані казки або історії, розповідь яких вам допоможе розібратись з незрозумілими ситуаціями.
Навіщо потрібні казкові історії?
Розповідь історій — найдавніший спосіб людського спілкування і, мабуть, один з найбільш зрозумілих дітям.
«Нам, дорослим, слід пам’ятати, що якщо ми хочемо навчити дитину чому-небудь або передати їй якусь важливу думку, потрібно робити так, щоб це було пізнавально і зрозуміло. Якщо ми хочемо пояснити щось складне французу, то, зрозуміло, досягнемо успіху в цьому більше, якщо будемо говорити французькою мовою. Спілкуючись з дітьми, намагайтеся говорити з ними мовою, яка їм зрозуміла і на яку вони краще відгукуються,— мовою дитячої фантазії та уяви». Так пише про це відомий психолог і психотерапевт Д. Бретт.
Розповіді, особливо казки, завжди були найефективнішим засобом спілкування з дітьми. Казки передавалися і передаються з покоління в покоління протягом століть і знаходять відображення в культурах різних народів. У своїй книзі, присвяченій казкам, Бруно Беттельхейм підкреслює їх виключно важливу роль, так як вони допомагають дітям подолати тривоги і конфлікти, з якими їм доводиться стикатися.
Слухаючи ці розповіді і казки, діти мимоволі знаходять в них відголоски свого власного життя. Вони прагнуть скористатися прикладом позитивного героя в боротьбі зі своїми страхами і проблемами. Крім того, оповідання та казки вселяють у дитину надію, що надзвичайно важливо.
І насправді, розповідь історій — для батьків річ унікальна. Ви самі знаєте, що вечірнє читання дитині — одне з кращих засобів примирення. Справа в тому, що діти — в якомусь сенсі «інопланетяни» на нашій «дорослій» планеті, які прилетіли в гості і, за волею долі, вирішили залишитися тут назавжди. Вони бачать світ зовсім по-іншому, ніж ми. Вони спостерігають дорослих, слухають їх, намагаються зрозуміти і стати схожими на них. Однак їм це не завжди вдається.
Діти постійно стикаються з проблемами, схожих з якими немає у «дорослому» світі. Навіть якщо вони і зустрічаються — все одно наші способи вирішення марні для них. Пояснення і вмовляння відскакують «як від стінки горох» — чи не правда, знайома картина? В результаті діти, мислення яких однозначне («так—ні», «погано—добре») приходять до висновку про те, що ви їм допомогти не можете.
Іноді дорослий, бажаючи щось підказати дитині «про життя» або просто висловити свої почуття, не може знайти для цього відповідних слів, не знає, як можна дати зрозуміти дитині, що він не залишений «один на один» зі своїми проблемами.
Вихід тут такий — самому поринути у світ фантазії і чарівництва, в якому дитина почуває себе «як риба у воді». У світ, де можливі непередбачувані поєднання подій, героїв тощо, але з якого дитина з легкістю бере інформацію для життя в реальному світі. Треба відзначитися ще раз — фантазія абсолютно реальна для дітей. І не тому, що діти не бачать справжнього життя. Просто фантазія є для дітей найкращим способом аналізу навколишнього світу. Це їх мова, яку ми, дорослі, успішно забули.
Із книги : Лабіринт душі. Терапевтичні казки
(под редакцією О. В. Хухлаєвої, О. Є. Хухлаєва)
КАЗКА ПРО ЇЖАЧКА ВІТЮ
Вік: 4-9 років.
Спрямованість: Труднощі в спілкуванні з однолітками. Почуття неповноцінності.
Ключова фраза: «Я поганий. Зі мною ніхто не буде дружити!».
В одному лісі під старою сосною у своїй маленькій нірці жив їжачок Вітя. Він був маленьким сірим їжачком з кривими лапками і безліччю колючок на спинці. Віті дуже погано жилося в цьому лісі. Ніхто із звірів не хотів дружити з ним.
— Подивись, який у мене гарний і пухнастий хвіст. Хіба я можу дружити з такою сірою колючкою, як ти? — говорила Віті лисиця.
— Ти занадто малий, я випадково можу розчавити тебе однією лівою,— бурчав ведмідь.
— Ти такий незграбний, не пострибаєш з тобою, не побігаєш,— пищав зайчик.
— У тебе ж немає ні голосу, ні слуху. Жаби на болоті — і ті співають краще за тебе,— курликав йому прямо у вухо соловей.
Бідному їжачку було дуже прикро чути такі слова. Вітя довго сидів на березі старого лісового ставка і дивився на своє віддзеркалення у воді. «Ну чому я такий маленький, такий колючий, незграбний, чому у мене немає музичного слуху?»— плакав він. Маленькі сльози їжачка градом лилися у ставок, але нікому було навіть пожаліти бідолаху. Вітя так сумував і переживав через те, що ніхто не хотів з ним дружити, що мало не захворів.
Одного разу вранці Вітя як завжди вирушив на лісову галявину пошукати грибів і ягід собі на сніданок. Їжачок повільно брів по доріжці, занурений у свої сумні думки, як раптом повз нього промчала лисиця і мало не збила його з ніг. Вітя озирнувся навколо і побачив, що за лисом гониться мисливець з рушницею. Їжачку було дуже страшно. «Мисливець такий великий, а я такий маленький»,— подумав він. Але, незважаючи на страх , Вітя, ні хвилини не роздумуючи, згорнувся клубочком і кинувся мисливцеві під ноги.
Мисливець спіткнувся об гострі колючки їжачка і впав. Поки мисливець піднімався на ноги, лисиця вже встигла втекти, а їжачок поспішив сховатися під кущ. Там, тремтячи від страху, Вітя дочекався поки мисливець піде. Тільки під вечір, сильно кульгаючи, їжачок побрів до своєї нірки. Рятуючи лисицю, він пошкодив собі лапку, і тепер йому було дуже важко йти, тому що вона сильно боліла. Коли їжачок нарешті добрався до старої сосни, там на нього чекала лисиця.
— Спасибі тобі, їжачку. Ти дуже сміливий. Всі в лісі злякалися мисливця і сховалися в свої нірки. Ніхто не зважився допомогти мені, а ти не злякався і врятував мене. Ти справжній друг, — сказала лисиця.
З тих пір їжак і лисиця стали кращими друзями. Лисиця піклувалася про нього і приносила Віті лікарські трави, гриби і ягоди, поки у нього боліла лапка і йому важко було ходити. Їжачок швидко одужував, адже тепер він був не самотній, тепер у нього був справжній друг.
Він вже знав, що справжній друг — це не той, у кого гарний хвіст, чудовий голос або швидкі ноги. Справжній друг — це той, хто не кине в біді і не відійде в сторону, якщо тобі потрібна допомога.
Питання для обговорення.
Що засмучувало їжачка, чому він плакав?
Що змінило життя їжачка?
Хто такий справжній друг на думку їжачка?
А як вважаєш ти?
МАЛЕНЬКИЙ ГНОМ
Вік: 5-9 років.
Спрямованість: Негативні почуття (ревнощі, образа тощо), пов’язані з народженням молодшої сестри (брата).
Ключова фраза: «Ви любите її (його) більше, ніж мене!».
В одній гірській долині, де завжди літо, сонце, круглий рік радують око своєю красою квіти, а на деревах ростуть фрукти, солодкі, як мед, стояв маленький будиночок, зовні схожий на гарбуз. У цьому будиночку жила сім’я гномів: тато-гном, мама-гном і маленький гномик, якого звали Шарлі.
Мама і тато ніяк не могли натішитись своїм маленьким сином. Вони робили все, щоб йому було добре. Тато — купував яскраві красиві іграшки, з листя пальми змайстрував йому люльку. Мама заспокоювала його, розповідала цікаві казки і годувала різними ласощами.
Шарлі потихеньку ріс і старався ніколи не засмучувати маму і тата. Він завжди слухався їх, прибирав за собою іграшки, вчив букви, цифри і збирався йти вчитися в школу. Хоча іноді він пустував, як і всі інші маленькі гномики. Батьки завжди його хвалили й казали: «Ах, який у нас молодець Шарлі! Найкращий гномик у всій долині!»
І ось одного разу за мамою приїхав візок, запряжений рожевими слонами, і кудись її забрав. Шарлі нічого не розумів, а тато казав: «Не переживай, мама скоро повернеться і на нас чекає сюрприз». Незважаючи на його слова, Шарлі дуже хвилювався , днями і ночами він чекав маму біля вікна. Якось одного разу очі закрилися самі собою, і гномик заснув прямо там.
Вранці його розбудив сильний крик. Довгий час Шарлі не міг зрозуміти, що відбувається, але все-таки набрався сміливості, і в щілинку заглянув в ту кімнату, де раніше ніхто не жив, крім його іграшок. Там він побачив маму. Шарлі радісно відчинив двері, з криком «Мамо!» підбіг до неї. Мама обійняла його і попросила не шуміти. Вона взяла Шарлі за руку і підвела його до люльки — до тієї самої, в якій колись спав він сам. Гномик заглянув до неї і побачив там малюка, здивовано глянув на маму. А вона сказала: «Радуйся, синку, тепер у тебе є молодша сестричка. Її звуть Ляля».
З цього моменту у Шарлі, як він сам вважав, почалося нове життя. Він перестав бути найкращим. Мама вже не сиділа з ним годинами, а говорила, що він вже великий і сам може читати. Тато постійно бігав кудись і кожен раз приносив купу пелюшок, сосок і всіляких пляшечок. А «сюрприз», на який так чекав Шарлі, постійно кричав.
І одного разу на світанку, після того як він не спав всю ніч, Шарлі зібрав свої речі і пішов з дому. Він йшов по вузькій гірській стежці і думав: «Я виріс і став не потрібен своїм батькам, вони мене проміняли на маленьку крикливу відьму (так він називав свою сестру). Тепер я поганий. Вони мене більше не люблять. Що ж я зробив? Адже я майже завжди слухався та допомагав».
І йому стало так сумно від своєї безпорадності і непотрібності, що він сів на велике яблуко, яке валялось на дорозі, і гірко заплакав. Він так сильно плакав, що біля нього утворилося ціле солоне озеро. По цьому озері на човнику, зробленім з горіхової шкаралупи, до Шарлі підпливла мишка. Гномик повідав їй про своє горе і присягнувся, що більше ніколи не повернеться в цей жахливий будинок, поки там живе ця лиходійка.
У відповідь мишка розсміялася і сказала: «Гномик, твоєму горю можна допомогти. Ось послухай. У мене є молодша сестра. Коли вона народилася, я в усьому допомагала мамі. Я допомагала сповивати сестричку, годувати, грати з нею і навіть читала їй казочки. Я знала, що мама любить мене, якщо довіряє мені доглядати за сестричкою. Просто настав час, коли я теж повинна їй допомогти. Я зрозуміла, що я — старша, і мені стало від цього дуже приємно».
Після цих слів Шарлі схопився з місця і швидко-швидко побіг у напрямку до свого будинку.
Він опинився біля дверей, коли було вже зовсім темно. А мама сиділа біля вікна і плакала. Побачивши сина, вона розплакалася ще більше, але вже від радості: «Де ж ти був так довго? Тато пішов шукати тебе в ліс. Ми думали, що ти втік». Шарлі тільки посміхнувся і міцно обійняв маму. Він зрозумів, що батьки його дуже люблять.
На наступний день він вже допомагав у всьому мамі і татові. Ляля стала його улюбленою сестрою. Шарлі вирішив, що раз він старший, то повинен бути прикладом для сестри і саме тому завжди буде їй допомагати.
Питання для обговорення.
Чому Шарлі не подобалося життя з маленькою сестричкою?
Як Шарлі міг розповісти про свої почуття (пов’язані з сестричкою) своїм батькам?
Що найважливіше сказала мишка?
Чому Шарлі змінив своє ставлення до сестри?
МАЛЕНЬКИЙ ВЕДМЕДИК
Вік: 4-6 років.
Спрямованість: Порушення спілкування з однолітками. Підвищена агресивність.
Ключова фраза: «Я вдарю його, щоб він мене не ображав».
Це сталося в одному дитячому садочку, до якого ходили різні лісові мешканці. Щоранку, коли ліс прокидався від теплих променів сонечка, зігріваючих землю, а пісні птахів будили лісових звірят, батьки вели їх у лісовій дитячий садок.
Недалеко від цього дитячого садочку жив Ведмедик. Ніхто із звірів з ним не дружив, тому що він з усіма бився.
«Всі хочуть мене образити, зробити мені погано. Мені треба захищатися, тому що, якщо я не буду битися, інші звірята будуть мене ображати»,— так думав Ведмедик.
Йому було сумно бути одному, і ось одного разу він відправився погуляти. Ходив він, ходив і прийшов до дитячого садка, де грали звірята.
— Дивіться, до нас йде Ведмедик. Може, він буде нашим новим другом,— сказала Білочка.
— Але подивіться,— закричав Зайчик,— він стиснув кулаки і збирається з нами битися!
Ведмедик не чув розмови звірят і, все сильніше стискаючи кулаки, думав: «Вони домовляються про те, щоб почати мене ображати, і мені доведеться захищатися».
— Ми хочемо з ним дружити, а він хоче з нами битися,— закричали звірята.
— Ми будемо захищати себе!
І вони побігли до Ведмедика. Ведмежа, побачивши звірів, які підбігали до нього, дуже злякалося. Воно ще сильніше стиснуло свої кулаки і приготувався битися.
— Ех ти! Ми хотіли з тобою дружити, а ти хочеш з нами битися,— сказали звірята.
— Ми думали, ти наш новий друг, а ти!— закричали вони.
— Ми не будемо з тобою дружити!
І вони залишили Ведмедика одного. Ведмежа відчуло, що йому стало дуже соромно за те, що він хотів битися з цими звірятами. Смуток переповнив серце Ведмедика, і він заплакав. Йому стало дуже погано від того, що його всі боялися і у нього не було друзів.
— Що ж мені робити, як подружитися з тваринками? — думав Ведмедик. І раптом побачив, що кулаки у нього досі стиснуті і на них капають сльози.
— Я зрозумів, що мені треба розтиснути кулаки, адже, напевно, із-за них звірята подумали, що я буду з ними битися!— вирішило Ведмежа.
На наступний день Ведмедик прийшов до звірят в дитячий садок і не став стискати свої кулаки. Звірята побачили, що він не хоче битися, і вирішили з ним дружити. Ведмежа і звірята почали разом грати в різні веселі ігри, співати пісні і танцювати. Вони сміялися і розповідали один одному цікаві історії. А Ведмедик, граючи зі звірятами, думав: «Я більше ніколи не буду без причини стискати свої кулаки і битися, щоб інші звірята і не думали ображати мене. Як добре, що я розтулив свої кулаки і зрозумів сам, що погано бути забіякою!». І від цієї думки Ведмежа відчуло себе відмінно.
Питання для обговорення.
Чому Ведмедик думав, що всі його хочуть образити?
Чи так це було насправді?
Чому діти в дитячому саду сказали Ведмежаті, що вони не будуть з ним дружити?
Із – за чого вони так сказали?
Що допомогло Ведмежаті подружитися зі звірятами?
Щоб ти ще сам йому порадив?
КАЗКА ПРО ЄНОТА
Вік: 5-9 років.
Спрямованість: Труднощі в спілкуванні з однолітками. Страх спілкування. Невміння встановлювати контакти. Скутість.
Ключова фраза: «Я не знаю, як подружитися».
Жив-був маленький смугастий Єнот. Він боявся усього-усього на світі, і тому у нього не було друзів. Йому було дуже важко з ким-небудь познайомитися. Щоранку він ходив через струмок за дерев’яними палицями. Це була його робота. Але з палицями він не міг розмовляти, і тому йому було дуже нудно.
Одного разу вранці, переходячи струмок, він помітив Білочку, яка мила гриби і складала їх у кошик. Він злякався і тихо перейшов струмок, щоб вона його не помітила. Єнот йшов по лісу і думав про те, що Білочка йому дуже сподобалася. Але як з нею познайомитися, він не знав.
Щоранку по дорозі в ліс Єнот бачив Білочку, але підійти до неї і заговорити він не наважувався. Єнот втратив апетит і майже не міг спати тому, що весь час думав про Білочку. Він схуд, ослаб і працював ледве-ледве.
Одного разу, переходячи струмок, він зупинився і почав здалеку спостерігати за Білочкою. В цей час вона ненароком впустила кошик з грибами в струмок, і він став повільно пливти за течією в бік Єнота. Білочка намагалася зловити його палицею, але кошик був вже далеко від берега. Ці гриби Білочка збирала цілий рік, їй було дуже гірко і прикро, вона сіла на берег і стала плакати. Єнот стояв в тумані і нічого не міг вдіяти з собою. Це був його єдиний шанс, коли він міг би допомогти Білочці. Але дуже боявся це зробити, сам не розуміючи чому. Кошик повільно наближався до Єнота і вже став пропливати повз нього, а він все ніяк не міг нічого зробити. Коліна його тремтіли, до горла підступала нудота, на лобі виступив піт, а самому йому стало дуже холодно. І, коли кошик почав відпливати від Єнота, він все ж таки зважився. Зробивши крок вперед і занурившись по пояс у воду, він схопив кошик за ручку і витягнув на берег.
Від холодної води всі його страхи зникли. Єнот сміливо підійшов до Білочки, поставив кошик і сказав: «Ось твій кошик, не турбуйся». Білочка дуже зраділа, вдячно подивилася на Єнота і сказала: «Велике спасибі. Ти справжній друг». Маленький Єнот весь засяяв від щастя, йому ще ніхто не говорив таких добрих слів. «Але ти весь мокрий,— сказала Білочка,— підемо до мене, тобі треба обсохнути». Вони пішли до Білочки, пили чай зі смачним варенням і довго розмовляли.
З тих пір Єнот і Білочка стали дружити і завжди один одному допомагати. Той день став найщасливішим у житті Єнота, тому що у нього з’явився друг.
Питання для обговорення.
Із-за чого сумував Єнот?
Що заважало Єнотові подружитися?
Як би ти вчинив на місці Єнота, коли повз нього пропливав кошик?
Що допомогло Єнотові подружитися з Білочкою?
САШКО
Вік: 5-9 років.
Спрямованість: Труднощі в спілкуванні з однолітками, при вступі в новий колектив. Страх і депресивні почуття, пов’язані з дитячим садком і школою.
Ключова фраза: «Мені тут сумно і самотньо!».
На великій широкій вулиці, по якій з гуркотом і шумом їздили машини, трамваї і автобуси, стояв величезний дитячий магазин іграшок. Він весь світився яскравим блиском, тому що в його дзеркальних вікнах відбивалися проміння веселого сонця. На третьому поверсі знаходився найбільший відділ, де продавалися м’які іграшки. В цьому відділі жила іграшка, яку звали Сашко. Він дуже любив сміятися, глузувати, як всі діти. Цей відділ був найвеселішим і найгучнішим, тому що всі іграшки, які там продавалися, були найкращими друзями один одному. Вони вже довго жили в одному відділі і ніколи не сварилися. У Сашка була найулюбленіша продавщиця Ірина. Вона теж дуже любила Сашка і дбала про нього, як ніжна мама.
Але одного разу вранці все закінчилося. В магазин прийшла жінка і купила Сашка. Вона забрала його і принесла додому. Бідний Сашко опинився один, без старих друзів в страшній порожній кімнаті. Йому було самотньо, сумно і тоскно. У цій квартирі були ще іграшки, але Сашко нікого не знав і боявся їх. Його посадили на порожню полицю. Сашко сидів там весь час і дивився у вікно. Це було єдине заняття, яке він зміг собі знайти. По вулиці постійно їздили машини, сновигали туди-сюди люди. Накрапав дрібний противний дощик. І на душі у Сашка було так гидко. Він згадував великий магазин і йому ставало нестерпно сумно від того, що він опинився тут один. Від таких думок та шаленого страху і самотності Сашко захворів. У нього піднялася температура і він думав, що вже ніколи не одужає. Та йому й не хотілося.
А для чого? Навіщо? Друзів у нього тут немає, та й улюблена продавщиця Іра, напевно, вже не згадує про нього. А він за нею сумував більше, ніж будь – хто.
До вечора Сашко заснув і побачив дивний сон. Йому приснилася Іра, вона була одягнена в яскраве жовте плаття і схожа на ті сонячні промінчики, які пробивалися через вікна і заповнювали великий відділ в їх улюбленому магазині. Ірина ніжно посміхнулася, міцно обняла Сашка, погладила по голові і запитала, чому він такий сумний. А Сашко важко зітхнув і почав розповідати: «Мені так погано, мені нудно, у мене немає друзів, мені ні з ким погратися». «Не плач,— сказала Ірина,— ніхто не підходить до тебе, тому що ти завжди сердитий, не усміхаєшся. Якщо ти будеш привітним і не будеш боятися, у тебе буде дуже багато друзів. Треба тільки дуже сильно цього захотіти і дуже постаратися і у тебе все вийде!»
«Правда?»— здивувався Сашко.
«Звичайно,— відповіла Ірина.— Я тобі обіцяю!»— сказала вона і зникла в білій чарівній хмарі.
Раптом Сашко прокинувся. Його сон здавався йому таким реальним. Вже настав ранок і сонечко лагідно світило у вікно.
«У мене тут друзі,— сказав сам собі Сашко.— Я впевнений в цьому, я це точно знаю!».
Як тільки він це сказав, до кімнати увійшла жінка і розбудила хлопчика. «З днем народження, синку,— сказала вона і подарувала йому разом зі всіма іграшками Сашка. Сашко посміхався і світився від радості і щастя. Хлопчик теж зрадів і посміхнувся. А вдень було запальне і веселе дитяче свято: було шумно, метушливо і всі кімнати наповнилися веселим дитячим сміхом. Сашко відчував себе найщасливішим на Землі, тому що він відчував у собі сили радіти, жартувати, бігати і грати з іншими ляльками, які в цей вечір стали його друзями. Він веселився з дітьми, які цього вечора прийшли на найрадісніше дитяче свято — День народження.
Питання для обговорення :
Як відчував себе Сашка в новому будинку?
Із-за чого він сумував?
Яку пораду дала Сашкові Ірина?
Як ще можна було б допомогти Сашкові?
Кошеня Маша
Вік: 6-10 років.
Спрямованість: Труднощі в навчанні в школі. Стресові реакції на вступ до школи. “Небажання” вчитися і негативне відношення до школи.
Ключова фраза: “Я не люблю навчатися”
Жило – було на білому світі кошеня Маша. Ви скажете, що так не буває, що кошенят називають Васьками або Мурзиками, але наше кошеня кликали саме Машою. І було воно звичайнісіньким малюком: любило гратися, бігати, дивитися мультиплікаційні фільми і не любило лягати спати, прибирати іграшки і доїдати суп до кінця. Як і всі малюки, воно поступово росло, розумнішало і виросло таким розумним, що захотілося йому багато про що довідатися. Воно хотіло дізнатися, чому дме вітер, дізнатися, як працює телефон, дізнатися, чому зірки не гаснуть і куди сонечко спати лягає. І тоді вирішило воно піти зі свого теплого затишного будинку, щоб бродити по білому світу і шукати Знання.
Як довго бродило кошеня по полях, по лісах невідомо , але дійшло воно до хатинки на курячих ніжках. І зустріла його там бабуся – чи то Яга, чи то не Яга. Та це і не дуже важливо. Важливо те, що вона вказала йому шлях-дорогу до Знань, та ще й про труднощі цього шляху попередила. Ось що вона йому розповіла:
– Початок цієї дороги гладкий, рівний і святковий. Квіти, подарунки уздовж неї укладені. Вступаєш на неї і розумієш, що весь шлях до Знань можна легко, весело, швидко пробігти. Але не знаєш, що скоро почнуться гори, на які дертися щосили доведеться. Гір тих багато, але є серед них три найголовніші, найкрутіші.
Перша гора називається ” Важко”. І дійсно, дуже важко по ній підійматися, і хочеться все кинути. Так само важко, як важко букви писати або ж читати вчитися. І здається, що ніколи нічого не вийде. Але ти пам’ятай мою підказку: “Якщо важко – йди сміливіше і старайся сильніше”,- пошепки її промовляй і тоді здолаєш ти цю гору, навчишся справлятися з труднощами і підійдеш до другої гори.
Вона називається ” Нудно”. І начеб – то легко по ній підійматися, але так само нудно, як, наприклад, букви по рядку акуратно писати. І так хочеться схопитися з місця, побігти, пограти з ким-небудь, так хочеться все кинути, але ти не кидай, а вивчи мою підказку: “Роботу ти закінчи скоріше, щоб з нудьгою впоратися швидше”. І тоді навчишся ти справлятися з нудьгою і підійдеш до третьої, найкрутішої гори. Дуже важко по ній підійматися і боляче падати.
Називається вона ” Невдача”. Начеб – то все виходить, але помилки в дорозі постійно закрадаются, і невірні стежки самі по собі вибираються. І всі навкруги, навіть вітри, лають на тебе за помилки. Сонце так гнівається, що погрожує зайти за хмару. А дерева навколо стежки ніби ” двійки” вибудовуються і шепочуть: “Ти заслужив, адже в тебе є помилки “. Але ти завчи мою підказку: “Якщо помилка трапиться, буду я на ній вчитися, буду я на ній вчитися, не засмучуватися”. І тоді здолаєш ти і цю гору і станеш Вченим Котом, вченим котом-відмінником.
Подякувало Кошеня добрій бабусі і упевнено попрямувало по дорозі до Знань і Мудрості. Знало воно тепер, що шлях його чекає довгий і не завжди легкий. Але воно обов’язково пройде його до кінця і допоможе іншим кошенятам, мишенятам, слоненятам і усім дітям, яких зустріне на шляху. І будуть тоді його звати не кошеням, а Котом, який багато знає. І житиме він тоді радісно і цікаво, тому що дуже цікаво багато знати і дуже радісно знати, як допомагати людям.
Питання для обговорення.
Навіщо кошеняті Маші знадобилися Знання?
Перерахуй гори, про які розповідала Яга. У чому сенс кожної з них? Тобі доводилося з ними зустрічатися?
Перерахуй усі підказки. Що означає кожна з них? Як їх можна використати в житті? Як ти думаєш, що далі сталося з кошеням? Чи згоден ти з тим, що цікаво і радісно багато знати? Якщо так, то чому?
Мудра порада
Вік: 6-11 років.
Спрямованість: Труднощі в навчанні: непосидючість, небажання працювати із складним матеріалом, невміння концентрувати увагу. Небажання вчитися.
Ключова фраза: “Не можу я вчитися”!
Жило-було на світі маленьке Ведмежа, хоча не таке вже і маленьке, адже воно вже ходило до першого класу справжньої звіриної школи. Кожного ранку мама-ведмедиця відводила його за лапу до школи. Взагалі воно любило туди ходити, – правда, тільки тому, що там є перерви. На перервах можна побігати з іншими ведмедиками наввипередки, посмикати білочок за хвостики – загалом, веселитися.
Але коли починався урок, школа ставала нестерпними тортурами. І не тому що він нерозумний або ледачий. Спочатку він завжди слухав, робив, що говорив вчитель, а потім йому раптом ставало нудно, і тоді його погляд відволікався у вікно на птахів і з заздрістю горе – учень думав: “Добре їм, літають туди-сюди, все бачать, і робити нічого їм не потрібно; поцвірінькали там, поцвірінькали тут і далі полетіли. От би стати птахом.”. На цьому місці його зазвичай переривала вчителька, яка говорила, що він відстає і затримує увесь клас. Ведмежа починало виконувати завдання далі, але щось вічно не сходилося, не вдавалося. Тоді Ведмежа підіймало лапу і просилося вийти, щоб трохи побігати по школі, або намагалося тихенько залізти лапою в портфель, щоб злизати з бутерброда мед. Так було завжди.
Але одного разу вчителька-сова сильно розсердилася на Ведмедика, навіть стала голосно лаятися, чого не робила ніколи. І білочки раптом як заторохтять всі разом: “Як же ти набрид, Ведмедик, сам не вчишся і іншим заважаєш”! А зайці доповнюють: “На тебе вчителька завжди відволікається”! Їжачок прошипів у кутку: “Потрібно вигнати його зі школи, все одно не хоче навчатися”! Усі лаялися, шипіли, махали лапами і недружелюбно піднімали хвости.
Ведмедик затулив лапами вуха і побіг геть з класу. Довго він біг по лісі, не розбираючи дороги, потім зупинився в самій гущавині, сів на пеньок і гірко-гірко заплакав. Великі сльози крапали на землю. Навколо пенька, на якому він сидів, утворилася величезна калюжа. А Ведмедик все не міг вгамуватися, так йому було гірко.
Сльози Ведмежати розбудили Гриба-боровика, хазяїна лісу. Попирхуючи і струшуючи з себе краплі, Гриб виліз з-під землі. “Уф-уф, здається дощ починається”, – сказав Гриб і відкрив парасольку. Потім він підняв очі в небо і побачив сонце. “Дивно, такий сильний дощ і таке яскраве сонце”. Але тут він обернувся і побачив ридаюче Ведмежа. “Ти чого це тут вогкість розводиш?! ” – запитав він.
Ведмедик спочатку дуже злякався Гриба, але придивився і зрозумів, що Гриб добрий, старий і, напевно, мудрий. Ведмежа розповіло Грибу про свої біди і про те, як розсердив вчительку, і про те, як усі шипіли, гарчали і лаялися на нього. “Що ж мені робити? Я ніби хочу усі завдання зробити, але ніяк не можу, мені стає нудно і нецікаво. Що ж мені може допомогти? У-у-у”, – знову заплакало Ведмежа. Гриб дійсно був дуже мудрий. Він подумав і сказав: “Ну гаразд, гаразд, досить ревти. Я знаю, як твоєму горю допомогти. Є таке чарівне закляття, яке будь-яку роботу робить цікавою і не дає від неї відірватися”. Ведмежа з надією подивилося на мудрого Гриба і навіть злізло з пенька, щоб все як слід почути. А Гриб продовжував: “Щойно ти помітиш, що тобі стало важко, нудно і нецікаво, скажи про себе три рази старовинне закляття “Фанти – санти – манти-чих”, і відразу ж все зміниться. Поки Ведмежа йшло додому, воно увесь час повторювало закляття, щоб не забути жодного слівця. Уранці воно швидко зібралося і дуже квапилося в школу, так, що навіть здивувало маму-ведмедицю; йому дуже хотілось перевірити, подіє закляття чи ні.
Ведмежаті, звичайно, було трішки соромно повертатися туди після вчорашнього, але тепер він сподівався, що все зміниться.
Першим уроком цього дня була математика… Звірята вирішували задачки і приклади. Ведмежа зробило 2 приклади, а задачі ніяк не виходили, і раптом він помітив, що очі його дивляться у вікно, на птахів, і думати він вже почав зовсім не про завдання. Тоді він швидко три рази підряд (як велів Гриб) вимовив про себе старовинне закляття: “Фанти – санти – манти –чих “. Не помітив Ведмедик, як знову зосередився на умовах задач. Він так зрадів, що вирішив їх одним із перших учнів в класі. “А закляття діє! Спасибі тобі, Грибе “, – радісно думав Ведмедик. Так само було і на наступних уроках. А в кінці дня вчителька навіть похвалила Ведмедика.
Увесь наступний тиждень закляття допомагало йому. І незабаром він став виконувати завдання майже найпершим. Вчителька хвалила його, говорила, що він дуже здібний. Одного разу на перерві білочки (як завжди, в один голос) сказали йому, що тепер він найкращий учень і що їм дуже приємно з ним дружити. Їжачок став навіть підходити до нього за порадами. А в щоденнику у Ведмежати часто з’являлися відмінні оцінки, чому дуже раділи батьки-ведмеді. “Як же приємно добре вчитися і все завжди встигати”, – думав Ведмедик.
Одного разу він помітив, що йому стало цікаво виконувати найважчі завдання і без закляття. Після цього перестав вимовляти його зовсім, але старого Гриба часто згадував і говорив, звертаючись в думках до нього: “Спасибі тобі, Грибе, мені дуже допомогло твоє закляття. Адже так здорово вчитися і дізнаватися завжди щось нове”. Старий Гриб (теж подумки) відповідав Ведмежаті: “Справа не в заклятті. Просто ти сам захотів добре вчитися. А як захочеш, так воно і буде. Оце тобі все чаклунство”. Так бурмотів старий Гриб і зникав. Ведмедик , задоволений і щасливий, сідав за важкі, але цікаві уроки, шепочучи собі під ніс: “Як захочеш, так і буде!»
Питання для обговорення:
Чому Ведмежаті було важко вчитися?
У чому полягало “чаклунство” закляття?
Чому раптом Ведмежаті сподобалося вчитися?
Що означає : “Як захочеш, так воно і буде”, чи згоден ти з цим?
